Я перестала чекати, поки він помітить мене – Частина 1

Раніше я чекала на нього.
Кожного вечора я сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках телефон, і оновлювала чат, хоча знала, що він не напише. Я репетирувала м’яку посмішку, якою зустріну його, коли відчиняться двері. Практикувала, як запитаю «Як минув твій день?», ніби відповідь усе ще мала значення.
Сьогодні я не чекала.
Я прийняла довгий душ, повільно помила волосся й одягнула стару велику сорочку, яка колись була його. Зварила чай для себе. Сіла на балконі й дивилася на вогні міста замість вхідних дверей.
Коли він нарешті прийшов додому о 11:47, він навіть не здивувався, що світло вже вимкнене. Просто кинув ключі на стіл і одразу пішов у ванну. Та сама рутина. Та сама тиша.
Я залишилася надворі.
Я чула, як ллється вода. Чула, як він пересувається спальнею. Чула тихий звук, як він лягає в ліжко, не вимовивши мого імені.
І вперше за три роки я не відчула потреби зайти всередину й заповнити тишу.
Я просто сиділа там, тримаючи теплу чашку в руках, і прошепотіла собі:
«Я перестала чекати на того, хто давно перестав шукати мене».
Я не знаю, що буде завтра.
Я не знаю, чи буду тут, коли він прокинеться.
Але сьогодні… сьогодні я нарешті перестала чекати.